Парламентські вибори 2006 року та процес формування тодішнього коаліційного уряду багато в чому є знаковими. Адже саме криза серед пропрезидентських політичних сил тоді забезпечила посаду прем’єр-міністра Віктору Януковичу. Водночас у 2006 році у таборі владної “Нашої України” гартувалися сьогоднішні топ-чиновники.

Журналіст видання ІНФОРМАТОР вирішив розповісти, кого саме приховував виборчий список партії “Наша Україна” у 2006 році та які посади нині обіймають його “аутсайдери”.

Екскурс в історію

Парламентські вибори 2006 року виявилися провальними для президентської партії Віктора Ющенка. “Наша Україна” тоді отримала 13,95% голосів та 81 депутатський мандат. Колеги політсили президента по “помаранчевій коаліції” Блок Юлії Тимошенко (в союзі з партією Наталії Королевської) та соціалісти Олександра Мороза набрали 22,29% та 5,69% голосів відповідно, а їх головні суперники – Партія Регіонів здобули підтримку 32,14% населення.


Юлія Тимошенко (БЮТ), Олександр Мороз (СПУ), Віктор Ющенко (“Наша Україна”), Петро Порошенко (“Наша Україна”)

Місце для майбутнього президента

Подібна ситуація означала, що “помаранчеві” партії могли організувати коаліцію та сформувати власний уряд. Відповідно посаду прем’єр-міністра України мала обійняти Юлія Тимошенко, оскільки її політична сила набрала найбільший відсоток голосів.

Однак “Наша Україна” тоді висунула на посаду прем’єра Петра Порошенка, що розпочало чвари всередині “помаранчевого” табору. Після того, партії таки домовилися про Юлію Тимошенко як голову уряду – президентська партія висунула чинного президента, Петра Порошенка, на іншу посаду – спікера парламенту, яка за попередніми домовленостями мала відійти голові СПУ Олександру Морозу.


Юлія Тимошенко та Петро Порошенко на засіданні Верховної Ради України (2006 рік)

Саме цей крок остаточно розсварив пропрезидентську більшість, соціалісти Мороза пішли на об’єднання з КПУ та Партією Регіонів і утворили так званий “Уряд Януковича”.

Колишні “аутсайдери” – нові “керманичі”

Йшов час, “Наша Україна” пішла з вітчизняного політикуму, але окремі персоналії з буремного та складного 2006-го року таки змогли через 11 років піднятися з дна виборчих списків та обійняти ключові посади по всій Україні.

Карколомним у даній ситуації виглядає успіх нинішнього Голови Верховної Ради України Андрія Парубія. У далекому 2006 році він був членом партії “Народний Союз Наша Україна” та посідав 353(!) місце у виборчому списку цієї політсили. Нині ж Андрій Парубій є третьою особою в державі.


Голова Верховної Ради України Андрій Парубій

Після провалу “Нашої України” чинний голова ВРУ з квітня 2006 по грудень 2007  був обраний депутатом Львівської обласної ради від цієї ж політсили.

У лютому 2010 року Парубій звернувся до Європейського парламенту переглянути свою негативну реакцію на рішення екс-президента України Віктора Ющенка про присвоєння Степану Бандері, лідеру «Організації українських націоналістів», звання Героя України.

З 2007 по 2012 — народний депутат України VI скликання від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Був голова підкомітету з питань контролю над здійсненням зовнішніх відносин Комітету Верховної Ради у закордонних справах.

3 лютого 2012 написав заяву про вихід з партії «Наша Україна». 6 червня того ж року вступив до партії «Фронт змін».

З 2012 по 2014 — народний депутат України VII скликання від ВО «Батьківщина» та член Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти.

За свою політичну кар’єру Андрій Парубій був членом СНПУ (майбутнє ВО “Свобода”), “Наша Україна”, “Фронт змін”, “Батьківщина” та “Народний фронт”.

Наступний фігурант – Ігор Кононенко, перший заступник голови фракції Блоку Петра Порошенка у парламенті, розпочинав свою політичну кар’єру з “непрохідного” 217 місця у списку “Нашої України”. Після невдачі його партії на виборах 2006-го, Ігор Кононенко долучився до команди Леоніда Черновецького, був депутатом міськради у Києві та заступником голови постійної комісії з питань транспорту та зв’язку.


Ігор Кононенко, Перший заступник Голови фракції БПП

3 лютого 2016 року тодішній Міністр економічного розвитку і торгівлі України Айварас Абромавичус подав у відставку, звинувативши Кононенка в блокуванні реформ і намаганні встановити контроль над фінансовими потоками в Україні через своїх людей.

“Ці окремі люди мають імена. І одне ім’я я все-таки хочу назвати. Це Ігор Кононенко. Як представник політичної сили, яка висунула мене на пост міністра, останнім часом він зробив дуже багато для того, щоб заблокувати мою роботу і роботу моєї команди” – заявив екс-міністр Абромавичус.


Ігор Кононенко у залі засідань Верховної Ради

За його словами, протягом року Ігор Кононенко активно лобіював своїх людей на посаду гендиректора Укртрансаміаку, а Депутат від БПП, безпосередньо підконтрольний Кононенкові, тиснув на призначення в Держзовнішінформі, підприємствах порошкової металургії, Національного агентства з акредитації України.

“Кульмінацією цього кадрового свавілля і прагнення повністю підпорядкувати собі потоки стало бажання мати «власного» замміністра в Мінекономіки, який відповідав би за Нафтогаз та інші державні підприємства. Кандидат просто приніс повний пакет документів для призначення і заявив: «Я хочу стати вашим замом. Я в команді Кононенка, і мою кандидатуру вже погоджено нагорі». Після цього мені надійшов дзвінок з АПУ з наполегливою рекомендацією взяти цю людину, а також іще одну – на посаду заступника з оборони”, – стверджував тоді Айварас Абромавичус.

Ігоря Кононенка називають одним з ключових бізнес-партнерів Петра Порошенка. У його власності знаходиться близько 15% акцій Міжнародного інвестиційного банку, який належить чинному президенту.

Політичні вподобання Кононенка не обмежуалися Блоком Леоніда Черновецького та “Солідарністю”. До цього переліку також варто додати й партію “УДАР” Віталія Кличка.

Ще один фігурант, який був на 95 місці 2006-го року у списках “Нашої України” – чинний народний депутат Юрій Дерев’янко. Сьогодні парламентар є членом політради “Руху Нових Сил” Міхеіла Саакашвілі.


Народний депутат Юрій Дерев’янко разом з Міхеїлом Саакашвілі

Після поразки на виборах 2006 року, Дерев’янко поернувся у “велику політику” 2010 року, коли був обраний депутатом Івано-Франківської ОДА за списками партії “Фронт змін”, однак вже 2012 року його було виключено з фракції та партії через небажання приєднатися до “Батьківщини” на чергових парламентських виборах. Не зважаючи на відсутність підтримки жодної з партій, Юрій Дерев’янко таки став народним депутатом.

3 листопада 2017 року Юрій Дерев’янко був викликаний до Генеральної прокуратури України по справі щодо несплати ним податків. Генпрокуратура звинувачувала Дерев’янка у несплаті 62 мільйонів гривень. При цьому сумарна кількість задекларованих сім’єю депутата у 2016 році коштів становить майже 430 мільйонів гривень. Хоча у найпершій декларації Дерев’янка за 2011 рік ця сума є дещо “скромнішою” – понад 63 мільйони гривень. І саме 2012 року Юрій Дерев’янко стає народним обранцем. За 5 років статки парламентаря зросли майже у 7 разів.

Решта “Списку Шиндлера” блоку “Наша Україна”

Наступним “аутсайдером” у нашому списку є Олег Гладковський, до 2014 року відомий як Свинарчук. Він займав 225 місце у виборчому списку “Нашої України”, але був виключений з нього 27 грудня 2005 року. Зараз же Гладковський-Свинарчук є Головою міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю та Першим заступником Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.


Перший заступник Секретаря РНБО Олег Гладковський

З 2008 року Олег Гладковський є членом наглядової ради ПАТ “Міжнародний Інвестиційний банк”, який належить Петру Порошенку, а у 2009 році він придбав у майбутнього президента контрольний пакет акцій корпорації “Богдан”.

Були у команді Ющенка у 2006 році і майбутні міністри. Чинний міністр молоді та спорту Ігор Жданов десять років тому не потрапив до Верховної Ради, бо мав “неміністерське” 148 місце у списку “Нашої України”.


Міністр молоді та спорту України Ігор Жданов

Голова Волинської ОДА Володимир Гунчик у 2006 році мав стати 421-шим депутатом від “Нашої України”. Цікаво, що майже 20 років свого життя голова ОДА присвятив Луцькому автомобільному заводу, який 2000 року був викуплений компанією “Богдан”. Директором заводу Володимир Гунчик став саме того року.


Голова Волинської ОДА Володимир Гунчик

І це не єдиний голова ОДА, який обійняв свою посаду після 2014 року і був членом “Нашої України” перед виборами 2006-го.

Олег Синютка – чинний голова Львівської ОДА може похвалитися 296 “непрохідним” місцем у партії Ющенка.


Голова Львівської ОДА Олег Синютка

Гліб Пригунов – номер 290 у списку “Нашої України”. Після перемоги на позачергових президентських виборах 2014 році Петра Порошенка, очолив регіональне відділення президентської партії, будучи обраним на посаду керівника секретаріату Дніпропетровської обласної територіальної організації партії «Солідарність». З жовтня по грудень 2015 року — заступник голови Дніпропетровської ОДА.


екс-заступник Голови Дніпровської ОДА Гліб Пригунов

Філя Жебровська, генеральний директор ВАТ “Фармак” – однієї з найстаріших фармацевтичних компаній України, у 2006 році отримала на додачу до бізнесу ще й 276 номер у виборчих списках “Нашої України”.


Директор ВАТ “Фармак” Філя Жебровська

Її брат – Павло Жебрівський –  чинний голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, у минулому народний депутат від “Нашої України” IV-VI скликань. Саме брат, на думку деяких журналістів, лобіював інтереси ВАТ “Фармак” у Верховній Раді.


Голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський

Голова Тернопільської ОДА Степан Барна також фігурує у партійних списках політсили Віктора Ющенка під номером 252. На останніх парламентських виборах політику дісталася приємніша пропозиція – номер 65. Його брат, Олег Барна, чинний народний депутат VIII скликання від фракції БПП.


Голова Тернопільської ОДА Степан Барна

191-им у списках “Нашої України” був Олександр Сич – екс-віце-прем’єр-міністр України у 2014 році та нинішній Голова Івано-Франківської обласної ради. Після поразки на виборах у 2006 році Сич долучився до ВО “Свобода” і на даному етапі є заступником голови партії Олега Тягнибока.


Голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич

Долучився до плеяди “аутсайдерів” і міський голова Вінниці – Сергій Моргунов. У 2006 році він отримав 434 місце у виборчих списках “Нашої України”.


Міський голова Вінниці Сергій Моргунов

Не зміг не приєднатися до “помаранчевих” і Геннадій Москаль. Йому у 2006 дісталося “почесне” 327 місце. Цікаво, що нинішні призначення Москаля – своєрідне адміністративне дежавю, оскільки у 2001-2002 та 2005-2006 роках він вже обіймав ці посади Голови Закарпатської та Луганської ОДА відповідно.


Голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль

Долучилися у далекому 2006-му році до команди “Нашої України” мав і майбутній депутат-мультимільйонер. Ігор Котвіцький, один з найбагатших депутатів VIII скликання (2015 року він задекларував 970 мільйонів гривень на власних рахунках), посідав “скромне” 428 місце у списках “Нашої України”.


Народний депутат від фракції “Народний фронт” Ігор Котвіцький

Недалеко від нього у виборчому списку президентської партії розташувався народний депутат Дмитро Андрієвський з 158 номером у списку “Нашої України”. Парламентар постійно змінював політичні переконання: спершу “Наша Україна”, потім Блок Кличка, далі була “Батьківщина” ну і тепер президентська “Солідарність”.


Народний депутат Дмитро Андрієвський

З перебуванням Андрієвського у “Батьківщині” пов’язана одна не дуже приємна історія. У 2013 році, будучи депутатом Верховної Ради України, Дмитро Андрієвський був єдиним представником своєї фракції, який підтримав зміни до законодавства і дозволив забудовникам хаотично зводити багатоповерхівки у центрі Києва. За підтримку ініціативи Партії Регіонів, київська організація “Батьківщини” вимагала Арсенія Яценюка виключити Дмитра Андрієвського з фракції.

Так само у 2010 році його було виключено з фракції Блоку Кличка, знову ж таки через порушення партійної дисципліни.

Трест “Київпідземшляхбуд”, директором якого з 2004 по 2007 рік був Дмитро Андрієвський, спеціалізувався на будівництві і реконструкції всіх підземних інженерних комунікацій в місті Києві: каналізаційних колекторів, водопровідних мереж різного призначення, газопроводів середнього та низького тиску, теплотрас та інших робіт. Основними замовниками були “Водоканал”, “Київенерго”, КМДА та інші організації. Зазначалося, що Валерій Борисов, екс-заступник Голови КМДА та соратник Омельченка, забезпечив компанії монопольне становище на ринку прокладки труб великого діаметра за рахунок бюджету Києва.

Андрієвського називають лобістом інтересів забудовників, а бізнес депутата напряму був пов’язаний з найбільшими будівельними компаніями Києва.

Народний депутат від фракції “Народний фронт” Олена Ледовських розпочинала свою політичну кар’єру у 2006 році на 218 місці у списках “Нашої України”. Також парламентар протягом чотирьох скликань, разом зі своїм братом, була помічницею колишнього народного депутата Миколи Мартиненка.


Народний депутат Олена Ледовських

Мартиненко – екс-депутат від “Народного фронту”, якого підозрюють у відмиванні коштів на суму понад 30 мільйонів швейцарських франків. Кримінальні справи проти колишнього парламентаря відкриті у Швейцарії та Чехії.


Олена Ледовських та Микола Мартиненко спіймані журналістами на “кнопкодавстві”

Леонід Ємець, народний депутат від фракції “Народний фронт”, також у 2006-му долучився до команди Ющенка під номером 213.


Народний депутат Леонід Ємець

Журналіст Дмитро Гнап також фігурує у виборчих списках “Нашої України”. Він посідав у них “почесне” 388 місце. Цікаво, що послідовний критик політики чинного президента Гнап, який тепер зазнає утисків влади, буремного 2006 перебував з ним в одній партії.


Журналіст Дмитро Гнап

Отже, як ми бачимо, “нові зірки” у сучасному українському політикумі далеко не завжди “спалахують” миттєво і з’являються “нізвідки”. Очевидно, що у наших реаліях все відбувається, як у приказці: “Все нове – добре забуте старе”.

Однак варто “віддати належне” героям нашої сьогоднішньої статті, адже вони на власному прикладі дають зрозуміти, що “шлях до висот” може займати багато часу, навіть цілі десятиріччя. Вищезгадані політики пройшли “вогонь, воду і мідні труби” різних політичних таборів аби бути на тих посадах, які вони обіймають сьогодні. Далекий 2006 виявився не тільки роком парламентської кризи та розвалу “помаранчевого табору”, а й справжньою кузнею майбутніх депутатів, топ-чиновників та міністрів.

Максим Лиманський 

для ІНФОРМАТОРа