Коли кажуть про декомунізацію, то найчастіше уявляють її як знищення монументів Леніну і перейменування вулиць. Однак я хотів би звернути увагу на інший бік медалі – декомунізацію політичної свідомості людей.

Радянський досвід має перейти з політичного у категорію історичного. Приблизно через 30 років, людей, що реально пам’ятатимуть радянський досвід в найбільш яскравих його проявах, буде небагато. «Таврованість» радянського, стигматизація комуністів може зіграти дурний жарт з Україною : радянське може знову виступити у якості політичної альтернативи суспільному ладу України в майбутньому.

Свого часу так сталося з націоналістичною і націонал-демократичною ідеями : їх таврували у радянському суспільстві, і коли почався процес розпаду СРСР вони стали однією з найбільш популярних політичних альтернатив радянському соціалізмові. І це реально можливо в умовах поразки єврооптимістичного проекту в Україні, а разом з ним і поразки проєвропейських центристських політсил.

Очевидно, що з причин нестабільності люди почнуть звертатися до історичних коренів і шукати можливостей для переосмислення України в іншому ключі. За дослідженням, проведеним провідними соціологічними компаніями в 2016 році, 60% респондентів з України, що застали СРСР, дійсно ностальгують за радянськими часами.

Ми не можемо однозначно казати про декомунізацію, допоки не відділимо «радянське» від просто «лівого» чи «марксистського». Слід зазначити велику різницю між лівими у світі : існують як політичні сили, що акцентують увагу на соціальній справедливості та рівності без ностальгії за СРСР чи державами соцтабору, так і рухи, що заявляють про свою лояльність до радянського ладу.

З іншої точки зору, «радянське» все-таки втілювало певні ідеї соціальної справедливості та майнової рівності, які очевидно здаються для багатьох громадян особливо актуальними в умовах нестабільності економіки сучасної України. Люди обрали ностальгію за радянськими часами просто тому, що там була ковбаса дешевша – перебільшено-гротескне, але все-таки доволі влучне висловлення цієї позиції. У таких умовах слід все-ж відірвати ідеали, які втілюють ліві (державне забезпечення найбідніших, соціальні гарантії, високі соціальні виплати) від радянської ідеології .

Факт залишається фактом: у сучасній Україні дійсно немає лівого руху, який би був хоч трохи вагомим і при цьому не ніс би на собі відбиток «пострадянськості». Іншими словами, в Україні просто немає європейських лівих. Для цього має відбутися деміфологізація радянського досвіду і створення лівої альтернативи у політиці, яка б не загрожувала національній державності, не хотіла б створення нового СРСР 2.0 чи встановлення в країні православно-комуністичного авторитарного режиму. Однак така партія в бюллетені давала б людям право проголосувати за омріяний ідеал соціальної справедливості і права на достойну працю.

Комунізм насправді може бути небезпечним не тільки тоді, коли є люди, що пам’ятають про нього як про свою квітучу молодість. У Чеській республіці комуністи мають фракцію в парламенті, на минулих виборах вони набрали 14%. І електорат комуністів у Чехії це не лише люди старшого віку, але навіть і невелика частина молоді. Це ще раз демонструє нам, що молодші люди так само можуть бути уражені тоталітарними ідеями, і тріумф комунізму може знову настати зовсім не через ностальгію старшого покоління. Варта уваги теза чеського дипломата та історика Петера Вагнера про те, що успіхи Комуністичної партії в його країні сильно залежать від криз в рядах соціал-демократів, поміркованих європейських лівих. Людям дуже складно відмовитись від соціальної справедливості і коли немає можливостей обрати її у цивілізованому вигляді, вони неодмінно обиратимуть її у вигляді радянської ідеї.

На мою думку, найбільш оптимально “радянський політичний світогляд” можна описати як поєднання ідей соціально орієнтованої держави із рисами консерватизму в культурі і політичних питаннях. Якоюсь мірою суспільство СРСР можна описати як архаїзоване соціалістичне суспільство. Це “лівиця”, яка свідомо ухилилася від соціал-демократичних ідей і вкорінилася у суспільствах з низьким рівнем розвитку ринкової економіки. Це результат потрапляння соціалістичних ідей у архаїчні суспільства, які були далекі від «переростання» капіталізму. Ряд дослідників вказують на причину популярності соціалізму в країнах третього світу перш за все через близькість соціалізму до їх традиційного політичного ладу. Таким чином, намагання «перескочити» капіталізм дійсно створило політичну химеру, про яку навіть у страшному сні не міг мріяти Маркс, кажучи про всесвітню революцію.

Пострадянський електорат – особливий тип виборця, і з ним неодмінно слід працювати справжнім далекоглядним фахівцям, а не політтехнологам від політичних проектів типу Опозиційного блоку, що може серйозно поглибити кризу всередині українського суспільства. Тут варто проводити комплексну політику держави : одночасно зі знесенням пам’ятників діячам радянської доби слід організувати широку інформаційну кампанію для населення. Необхідно організовувати лекторії для громадян про злочини тоталітарних режимів та безглуздість соціально-економічної моделі радянської держави, фінансувати тематичні видання науково-популярних історичних праць з державного бюджету. Врешті-решт, національним телеканалам настав час знімати дійсно якісні і цікаві телепрограми на історичну тематику і про політичні ідеології. Є сенс навіть зняти документальний фільм про Маркса, Енгельса, Леніна та Сталіна, аби показати, наскільки різні це постаті і чому марксистське чи ліве зовсім не обов’язково радянське. І усе це можливе лише за умов широкого фінансування і підтримки з боку держави. Декомунізація має стати вигідною для авторів якісного контенту. Саме такий вплив держави і має стати справжнім інструментарієм декомунізації, що дійсно зможе деполітизувати радянське і зберегти Україну від повернення червоної химери.

 

 

Ярослав Божко